Одним із найважливіших прав працівників, гарантованих Конституцією України та трудовим законодавством, є право на своєчасне отримання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом. За порушення вимог законодавства щодо оплати праці працівників роботодавці можуть бути притягнуті до адміністративної й, навіть, до кримінальної відповідальності. Окрім вимоги щодо своєчасної виплати працівникам заробітної плати, не нижчої від визначеної законом, у законодавстві України міститься загальне правило, згідно з яким забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою. Проте з цього правила існують і певні винятки — наприклад, із заробітної плати можуть проводитися відрахування для сплати аліментів, які працівник має виплачувати за рішенням суду, чи для повернення роботодавцеві зайво виплачених внаслідок лічильної помилки сум. Але й за таких обставин трудовим законодавством встановлено обмеження як щодо підстав, так і щодо розміру відрахувань із заробітної плати.
Як зазначено у ч. 1 ст. 127 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП), відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України. Існує три види відрахувань: ті, що здійснюються для держави (податок на доходи фізичних осіб та єдиний соціальний внесок); утримання, що проводяться з метою забезпечення виконання зобов’язань перед третіми особами (наприклад, аліменти та інші виплати за виконавчими документами) та відрахування із заробітної плати працівників для покриття заборгованості підприємству, де вони працюють. Вичерпний перелік підстав для виплати останнього виду відрахувань міститься у ч. 2 ст. 127 КЗпП. Так, відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, де вони працюють, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) роботодавця:
Слід наголосити, що роботодавець вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування із заробітної плати працівника коштів з метою погашення заборгованості працівника перед підприємством, що утворилася у разі несвоєчасного повернення авансу, виданого у зв’язку з направленням працівника у службове відрядження, переведення до іншої місцевості, а також на господарські потреби лише за наявності двох умов: по-перше, працівник не оспорює підстав і розміру відрахування, а по-друге – ще не минув один місяць з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу. Якщо ж працівник оспорює підстави і розмір відрахувань або роботодавець пропустив строк для видання відповідного наказу, проведення відрахування не допускається. Утім, за таких обставин роботодавець вправі звернутися до суду й у подальшому відрахування може бути проведене за його рішенням.
Утримання із заробітної плати проводяться щомісячно аж до повного погашення заборгованості. Відповідно до ч. 1 ст. 128 КЗпП при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20 відсотків, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, — 50 відсотків заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.
Не може перевищувати 50 відсотків суми, належної до виплати, також і загальний розмір усіх відрахувань із заробітної плати за кількома виконавчими документами — про це прямо зазначено у ч. 2 ст. 128 КЗпП. Щоправда, це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати при відбуванні виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей — за таких обставин розмір відрахувань не може перевищувати 70 відсотків заробітку працівника.
Ще одним із засобів захисту трудових прав та законних інтересів працівників є встановлення заборони на проведення відрахувань із вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно із законодавством не звертається стягнення (ст. 129 КЗпП).